«Коли день смерті кращий за день народження» (Екклезіаста 7:1)

Минулого місяця ми в Рахові провели в останню путь Діму.

Круглий сирота з Запоріжжя. Без батьків. Без родини.
Без світлого минулого й без чіткої надії на майбутнє.
Його життя до війни нагадувало фільм жахів: поневіряння, інтернати, самотність, тиша, яка не зцілює, а ранить.

Але все змінилося.
У 24 роки — контракт із ЗСУ. Перший бій — і відразу за рідну землю. І відразу - відважна смерть.

Ні він сам, ні його чоботи ніколи не ступали в Рахів, у це гірське містечко. Єдина ниточка, що звʼязувала його з нами, — це його тітка, прихожанка нашої церкви. Але саме тут, завдяки добрій волі Міської Влади та місцевого ТЦК та СП, ми змогли гідно попрощатися з Дімою — як із справжнім Героєм.

Коротка євангельська літургія була особливо надхненою. Це було не просто прощання. Це була небесна літургія посеред скорботної землі.
Сотні небайдужих рахівчан. Море квітів. Живий військовий оркестр. Сильна, натхненна проповідь пастора. Емоційна промова і прощальний лист капелана. Місто на колінах...

І замість тягаря безнадійної скорботи - надія.
Замість гнітючої тиші — єдність.
Замість порожнечі — усвідомлення: імʼя Бога було
прославлене.
І ми, громада, стали ближчими. Сильнішими.
Справжніми.

Тепер його сімʼя - це вся наша Україна...

Ми ще довго пам'ятатимемо похорон солдата, якого
ніхто з нас не знав за життя.
Але саме в цьому є суть: день смерті цього хлопця став величнішим, ніж день його народження.

До речі, за два дні до того, як його тіло привезли до
нас, йому виповнилося 25.

Бути воїном — жити вічно!